June 9th, 2019

Про екстраполяцію

 https://tomat-pomidor.livejournal.com/1001.html?view=1513#t1513
У мене читання блогів складається з двох рівнозначних частин. В перву чергу я читаю, шо там сьодні спало на думку тому блогеру — інтересно все ж таки. В другу — читаю коментарі. Часто бува таке, що коментарі інтересніші за сам пост. Особенно у ломів — там таке общественне мнєніє вилазе, шо хай бог милує. Ото читаєш-читаєш і думаєш: "Бляха-муха, мені ж ними усіма в одній країні жить..."

Ясно, шо одне з найболючіших питань, яки спливають в обществі: шо робить з древнім населенням Донбасу. З оціми всіма нащадками протодонбасітів, героїчні діди яких ще у юрському періоді винайшли самогон, СРСР та артилеричну машину 9К37 "Бук", щоб полювати на птеродактилів та НЛО із зєльонимі чєловєчкамі, які у ті часи ще залітали на Землю.

Тут проблема стара: хто знає, той мовчить, а хто не знає, той пиздить. Усі спеціалісти з питань східних територій діляться на дві половини. Перва вобще не має ніякого відношення до східних територій. Нє, ну, на карті вони ще якось покажуть, де знаходиться той Донбас. Це десь між Дніпром та кацапами, трохи подалі од Полтави. Втора — це люди типу "кагда же ви астановітє вайну, за што гібнуть наші мальчікі, хвате данбіть Бамбас".

Раньше був такий анекдот. У країні повно людей, які точно знають, як треба керувати державою. Шкода, що вони усі вже роблять таксистами та перукарями. От я можу сюди додати ще коментаторів.

Відповідь на всі питання у первої категорії обично проста: закатать там всьо на хуй бетоном, зверху присипати йодованою сіллю та поставити горщик з чорнобривцем, шоб було красиво. Типу, всі нормальні або в армії, або поїхали десь, а те, шо осталося, то гімно. Ті, хто поїхав, теж гімно, їх можна примусити перемішувати той самий бетон, хай відробляють свою провину за те, шо голою сракою не зупинили озброєну кацапню.

Про втору категорію мені даже думати не інтересно. Про шо можна розмовляти з людиною, яка вважає, що війна — це як велосипед: захотів поїхав, захотів зупинився.

Тепер про екстраполяцію.

Це дуже приємна річ. Я сам регулярно займаюся екстраполяцією, коли ніхто не бачить думати не хочеться. З нею жити легко. Не треба робити всередині себе багато шухлядок, щоб сортирувати людей чи явища: зафігачив все в один ящик і сидиш довольний, п'єш пиво. Саме тому нашим шароварним патріотам з берегів Черемошу або навіть Дніпра, які не то, шо служити, жодної копійчини не закинули на армію, легко та приємно виступати в інтернеті на тему: "Всі вони там підараси, давайте їх стріляти на хуй".

Сам патріот, як ви розумієте, нікого особисто стріляти не збирається, у цій ролі він бачить, наприклад, атошників, які мусять зробити, шоб в країні порядок був, а не те, шо січас. Він любить стиль "мілітарі", але сісти на поїзд Львів-АТО среться, і правильно робе, бо по приїзду він почне сратися уже не фігурально, а натурально.

Тепер мінусуємо емоції та плюсуємо конкретику.

Населення сучасного Донбасу насправдні процентів на двадцять складається з отвратітєльного гімна. Воно там абсолютно не корінне, але воно там живе, од цього нікуди не дінешся. По суті вони не месні. Це або понаїхавші з Уралу у первому поколінні, або їхні діти, або їхні онуки. Це ті, хто, проживши п'ятдесят років в українському донбаському селі, не вивчив жодного українського слова. Це ті, хто "у мєня вся родня в Сібірі, я буду бароться за рускіх". Ну, і примкнувші до них українці-покручі.

Ще процентів, мабуть, сорок — це просто біомаса. Їм пофігу, шо за влада, чия земля, хто керує. Аби ковбаса якась у магазині лежала. Вони прапори можуть тричі на день міняти і нічого там всередені не колихнеться.

Перві дуже гучні. Їх видно. Люди їх бачать. Коли воно у Києві повертає до мене свою вічно недовольну пику і каже: "У вот у нас на востокє уже б давно..." — я його перериваю словами: "Ну і пиздуй до себе на восток!" Вони дуже ображаються. Тут же вмикається фонтан моделі "ви разданбілі Бамбас". Але ж це я. Я знаю, шо їх там не більше половини. Звідки це знати пересічному киянину або мешканцю файного міста Тернопіль?..

Він екстраполює. Він дивиться на це все і в нього виникає, в принципі, закономірна думка: "На хуй вони вобще нам нужні, шоб ото ще за них воювати?"

Нажаль, я його теж розумію.

Я знаю, що треба повернути нашу, українську землю. Знаю, шо друга половина мешканці Донбасу — це українці. І далеко не всі з них поїхали кудись. Я більше скажу: в перву чергу поїхала якраз різноманітна сепарня, когда влітку 2014 почали виїжджати фірми разом з колективами. Ну, і вобще, коли було ото велике переселення народів. Знаю, що не можна вимовляти слово: "Усі". Бо ніколи ніде не буває такого, щоб усі.

Але я не знаю, шо робить з людьми. Немає у мене даже приблизно відповідей на ці питання. Вобще, я вважаю, шо це, може, найбільша та найскладніша гуманітарна проблема, з якою колись стикалася Україна.

Тому заклик: не будьте екстраполянтами.

Не екстраполюйте, та не екстрапольовані будете.