До натхненників із вдячністю.

Щоб вижити в грудні, треба частіше вчиняти тісто.
Якомога рідше дивися з вікон на сіре місто.

Грій руки у теплому борошні,
мішай з жовтуватим цукром і кам'яною сіллю.
Готуй усі страви наче то якесь зілля.

В тебе ж є все, що для того треба: 
мед має запах квітів і сонця, 
вода має присмак неба.

Волоські горіхи - важку ситість врожаю
і гіркуватий присмак осінній. 
Життя не пішло, воно зачаїлося у насінні.

Завари собі чаю кольору старого бурштину.
Повтори іще раз:"Гетьте, думи, ви, хмари осінні".

Різдвяне (Жадан)

Це ось наше місто – стоїть на сході країни.
Це ось ми, це ось наша мова таємна.
На Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини.
Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєма.

Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.
Час рушати на захід із цієї скрути.
Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,
ніби справді знають, як з нею бути.

Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.
Піди туди зі звичного безладу та розпусти.
Там довкола спасителя, мабуть, стоїть натовп місцевих.
Скажеш, що ти з дарами – тебе пропустять.

Послухай, що вони скажуть тобі такому.
Поясниш потім, як нам усім тут бути,
куди дівати нам нашу віру – таку зникому,
як нам узагалі сприймати її атрибути.

Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами,
і дитячий сміх заповнює коридори.
Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.
Вони взагалі не вірять,
що зі сходу може бути щось добре.

Вони так говорять про себе, мов кидають у землю насіння,
і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.
Але чого варті їхні знання про спасіння
без нас – людей зі сходу, які ні в що не вірять?

Вони тепер на заході готуються до зимівлі.
У них там, мов шрами по шкірі, проходять зимові Карпати.
Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли,
що нам так чи інакше разом вигрібати.

Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться,
він ще прийде до нас полями нічними.
Хай наша віра буде ламана, як ключиця,
але так чи інакше – іншої нас не навчили.

В місті тепер стільки радості і тривоги.
В місті добре працюють давні порядки.
Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги.
Іде,
топче сніги,
співає колядки.

Добрий вечір тобі (Сергій Жадан)

 Ми – народ, поза сумнівом, релігійний. Наша світськість балансує десь на межі церковності, й балансування це, як можна судити, приносить українцям велике задоволення. Навіть суто статистично в незалежній Україні будують передусім супермаркети й храми божі. Гадаю, людину з якої-небудь протестантської Європи чи мормонської Америки по приїзді в Україну неабияк дивують ці золоті бані на спальних районах, хрести на в’їзді до населених пунктів, іконки в маршрутках і цитати з Біблії на банерах уздовж трас.

І хоча до церков українці ходять не надто охоче, сама присутність церкви викликає, скоріше, стримане схвалення – мовляв, хай стоїть, для порядку. Ну й іконка в машині хай висить, теж для порядку. Є в цьому щось зворушливо дитяче – ставлення до християнських символів, як до певних оберегів. Щоби в разі, не дай Боже, якої хвороби і курс лікування пройти та якому-небудь угоднику свічку поставити. Наївна дитяча віра в чудеса та забобони, яка, як мені здається, характеризує нас як народ щирий, довірливий, хоча й дещо непослідовний. Жодного протестантського прагматизму, одне слово, жодної аскези. Свячення пасок і вітання прекрасного жіноцтва з 8 березня. Щось у цьому є.

Люди на площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, що належить Православній церкві України (ПЦУ). Березень 2019 року
Люди на площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, що належить Православній церкві України (ПЦУ). Березень 2019 року

Щорічне очікування дива

Те саме стосується й Різдва. Ні багаторічний марксизм-ленінізм, ні атеїстичні потуги радянської ідеології не перемогли цього щорічного очікування дива, ставлення до Ісусових уродин як до чогось свого, родинного, надзвичайно важливого, чогось такого, що в жодному разі не можна пропустити. Я часто згадую, як ми святкували Різдво в дитинстві – наприкінці сімдесятих, на Сході країни. Церкви у нас не було (була поруч колишня церква, в якій зробили клуб, але це окрема історія), святкували ми офіційно в нашому піонерському дитинстві, ясна річ, новий рік, вчителі суворо попереджали, щоби ніхто не думав носити вечерю. Попереджали-попереджали, але ввечері сиділи й чекали на нас із цукерками. Всі розуміли, що це така гра – офіційно жодного Різдва немає, проте насправді воно є. Тому треба носити вечерю.

Колядок ми, діти Далекого Сходу України, вже не знали, проте знали, що різдвяний вечір – це не просто вечір, це особливий вечір. Якось це передавалось, переходило з покоління в покоління, після всіх колективізацій, після розкуркулень і голоду, після десятиліть совка. Як переходило – сказати важко, адже про релігійні штуки в родинах не говорилось, та навіть молитов ніхто до пуття не знав. А ось десь воно залишилось. Тож щойно моральний кодекс будівника комунізму дав тріщину, як усе знову стало на свої місця й богобоязливий український народ знову заходився святкувати Різдво на офіційному рівні. Хоча й від 8 березня багато хто не відмовився. Ну, про всяк випадок.

Різдво в Україні давно набуло національних рис

Під час відзначення Різдва у Києві в Національному музеї народної архітектури та побуту України (архівне фото)
Під час відзначення Різдва у Києві в Національному музеї народної архітектури та побуту України (архівне фото)

Справа тут, звісно, не у вірі. І не в церкві. І навіть не в етичній складовій християнства – цієї дивної прекрасної релігії, надто вимогливої, аби дотримуватися всіх її приписів і надто привабливої, аби від них відмовитися. Справа в традиції. Ризикну припустити, що на підсвідомому рівні, на рівні серця, українці сприймають Різдво суто язичницьки. Ну, народження року, зимовий перепочинок, великий перехід від минулого до майбутнього. А тут ще й Ісус народився! Як не славити, як не святкувати! Ось і сприймається вся ця Вифлеємська історія природно й органічно, як частина свого світу, як складова свого космосу.

І колядки українською звучать особливо проникливо та переконливо. І поневіряння святого сімейства мають таке питомо українське забарвлення. Й Ірода так хочеться порівняти з яким-небудь тираном із сусідньої держави. Різдво в Україні давно набуло національних рис. Щось на зразок ще одного дня незалежності, але з вертепом. Святкують усі – і ті, хто вірять, і ті, хто за компанію. Просто компанія щороку збирається хороша.

Тому справа в доречності. Доречності всієї цієї історії для національного, так би мовити, контексту. Різдвяні свята й вигадали з урахуванням України, жодного сумніву. Просто в Україні на початку січня таке дзвінке й прозоре повітря, що неминуче починаєш колядувати. І небо таке зоряне, що різдвяна зірка перестає бути метафорою. І потреба вірити в щось хороше, в те, що все зміниться на краще, що все облаштується, є такою сильною, аж усі знову й знову повертаються до цієї, здавалося б, доволі простої історії про порятунок і надію. Адже що може бути краще за історії про порятунок і надію?

І так щороку. Твориться історія. Рухається час. Починається 2020 рік. Від Різдва Христового, ясна річ.

Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Версія.

 Я вопше пропоную розглянути версію, що він пішов на діло у ліфчику. Ну знаєте, такому, що у ньому цицьки стають на два розміри більші. Пушап називаєцця. Не ну а шо? Достойна версія, як на мене. Передайте цьому чорту Авакову. 




Сміялась.

 "Мальчик съездил в Париж.
Скажу шершавым языком народа. Сколько ещё барыга Зеленский и его слуганародная шобла будут наживаться на войне и дурить голову народу. За пять месяцев уже второй раз за казённый счёт, потратив миллионы из бюджета, он вывозит своих Менделей и Пенделей в Париж. Нафига. Почему он не хочет просто перестать стрелять и закончить войну?
Опять привез большое ни@уя. Где результат. Посмотреть в глаза Путину. Мог и по Скайпу это сделать.
А в стране чем они занимаются. Ещё один матерщинник и хам Бужанский, из партии Зеленского, вносит законопроект об отмене закона о языке. Мова его блин волнует. Народ @уй без масла доедает, а он переживает что бы злые бандеровцы не вправили ему его русскоязычную челюсть. Они уже все проблемы в стране порешали - тарифы понизили, зарплаты повысили, войну остановили. Самое время о языках думать.
Доколе, спрашивает их народ. Будет этот бардак, коррупция и шатания?
Вова очнись и своих невменяемых Слуг приведи в чувство. Иначе следующие акции протеста под Банковой, будут под такими лозунгами. И шо ты тогда скажешь, барыга?"

©Oleg Helgiv

Приєднуюсь до питання.

 

Смена власти произошла, причём полная. Президент, кабмин, монобольшинство в Раде, СБУ, НАБУ, ДБР, ГПУ, суды - везде зелёные утырки. Всех "ястребов" прошлой власти отстранили, на некоторых даже завели уголовные дела. Путину на уступки пошли, войска местами развели, стрелять запретили, теперь вот встретились и поговорили тет-а-тет.

Настало время задать вопросы:

1. Вова, почему вчера переговоры с ВВХ закончились ничем? Порошенко больше нет, только ты и Путин. Где результат, Вова?.. Или война тебе выгодна, поэтому не заканчивается?
2. Кто теперь наживается на войне? Ты? Братья Шефиры? Богдан? Коломойский? Кто, Вова - назови? Ведь война не заканчивается исключительно потому что кто-то наживается! Ты и твои квартальные гниды несли этот бред всю избирательную кампанию, может ответишь за слова своей команды, Вова?

Признавать свои ошибки - это нормально. Выйди к людям и скажи: "я был неправ, Путин - хуйло, и война не заканчивается именно из-за него".

А если не скажешь - то значит это ты виноват.